Підводні трубопроводи військового призначення

Підводні трубопроводи військового призначення

Початок експлуатації газопроводу Північний потік - 1 наприкінці 2012р. став потужним чинником порушення стратегічного балансу в Європі. Даний проект послабив  стримуючі механізми залежності російського транзиту від української ГТС й зв’язав суттєву частину європейських еліт економічними ланцюгами з інтересами Кремля. Це заклало міцний фундамент для розв’язання Росією війни проти України на початку 2014р. Мета проекту Північний потік – 2 полягає у ще більшому порушенні балансу сил у Європі й поглибленні розколу всередині НАТО.

Жодного комерційного сенсу цей проект немає. Росія вже витратила на нього, включно, з будівництвом нової газотранспортної інфраструктури із Західного Сибіру понад $30 млрд. За прогнозами, Газпром матиме збитки на продажі 1 тис. куб. м газу понад $6.

Виникає питання доцільності таких колосальних інвестицій, що генеруватимуть довгострокові збитки. Відповідь на це запитання скоріш за все лежить у військово-політичній площині.

 

Еволюція військових систем моніторингу активностей на морі

Поступове оснащення військового флоту паровими двигунами, нарізними гарматами, бронею, а також елементарні засоби радіозв’язку безумовно змінило звичну для ХІХ століття[1] стратегію ведення війни на морі.

Вперше практику радіоперехвату сигналу застосував британський флот у 1901 році при виконанні маневрів у Балтійському морі. Причому, широкого використання набули станції бездротового телеграфу, які виготовлялись у Німеччині та Франції[2]. Таке обладнання виготовляв у власній майстерні і сам автор винаходу радіо, Олександр Попов, який у 1904р. стверджував, що через властивості безпроволочного телеграфу неможливо захиститись від підслуховування ефіру третіми особами. Перше бойове застосування радіоперехоплень та дешифрування мало місце під час Російсько-Японської війни.

Починаючи із 1907 року, Німеччина та Російська імперія розпочали своєрідне змагання по розгортанню систем берегового моніторингу та зв’язку, які були оснащені приймально-передавальними радіостанціями. Через рік були побудовані 8 таких станцій на узбережжі Чорного моря, зокрема поблизу сучасних українських міст: Севастопіль, Одеса, Судак, Керч.

Напередодні Першої світової війни, Німеччина активно застосовувала 12 корабельних та берегових радіостанцій. Це власне спричинило розгортання у 1912-1914рр. в Балтійському морі справжньої «війни в ефірі» між Німеччиною та Російською імперією, яка полягала у швидкому зборі інформації та застосуванні радіоперешкод до потенційного ворога.

З початком Першої Світової війни, моніторинг активностей на морі координувався через розвідувальний підрозділ штабу флоту, який мав зв'язок із черговими кораблями та радіовузлами спеціального призначення[3], які отримували і обробляли дані від радіопеленгаторних станцій[4] та станцій радіоперехоплення.

Протягом двох десятиліть після 1918р. у морських країнах світу активно розвивались система радіозв’язку флоту[5]. Напередодні Другої світової війни були взяті на озброєння корабельні радіопеленгатори[6]. Серед лідерів приладобудування були США, Німеччина та Італія[7].

Система моніторингу активностей на морі[8] під час Другої світової війни координувала[9] дії підрозділів флоту по знищенню транспортних та бойових сил супротивника через уточнення їх координат.

Після завершення Другої світової війни розпочався довготривалий період так званої «холодної війни» між США та СССР для якого було характерне змагання двох держав по нарощуванню бойових спроможностей військово-морських сил і зокрема підводного флоту. Відтак американці розпочали розгортати систему рубежів[10] за концепцією «бар’єрних операцій»[11], які мали стати перепоную для переміщення радянських підводних човнів[12]. Починаючи із 60-х років ХХ століття, США для підвищення ефективності своєї стратегії, розпочинає розгортання антен-гідрофонів на океанічному дні, а також центрів обробки даних для аналізу зібраної інформації з цих пристроїв у рамках програми SOSUS (Sound Surveillance System)[13]. Дана система дозволяє знаходити підводні човни у в радіусі кількох сотень морських миль[14], за рахунок визначення координат джерела шуму, який характерний для роботи гвинтів та інших механізмів судна[15]. Недоліком такої системи низька оперативність спричинена аналізом великого масиву акустичної інформації, виділення потенційних шумів і подальше їх порівнянням із бібліотекою «шумових портретів» підводного флоту країн світу.

Подальший розвиток суднобудування дозволив світовим країнам, які експлуатують атомні підводні човни суттєво зменшити гучність ходу підводного флоту[16], що знизило ефективність американської системи SOSUS.

Це дало поштовх для розвитку спеціальних суден, так званих плавучих контрольно-вимірювальних комплексів[17], які спільно із підводними гідрофонами та радіолокаторами ВПС ефективно вирішували завдання по моніторингу активностей на морі[18].

Окрім цього, світова історія застосування систем моніторингу активностей на морі знає приклади військових операцій з прослуховуванню підводних кабелів ліній зв’язку силами малих підводних човнів та апаратів[19]. Протистояти таким діям змогли супутники[20]

 

Особливості телемеханіки підводних трубопроводів та їх скритий потенціал

Безпечна експлуатація підводних трубопроводів можлива лише при умові оперативного контролю за технічним станом інфраструктурного об’єкту. Такі задачі вирішуються за рахунок отримання диспетчерським центром інформації через лінії технологічного зв’язку від спеціальних давачів, які встановлені з певним кроком по всій довжині трубопроводу.

Існуюча практика спорудження підводних трубопроводів свідчить про застосування давачів тиску і температури газу, а також пристроїв для контролю за лінійними деформаціями тіла труби.

При цьому, пристрої для контролю за лінійними деформаціями тіла труби [21] можуть бути також використані для організації спостережень за зміною коливань рівня моря (хвиль) та зміни характеристик підводної течії за рахунок аналізу величини пульсацій тиску води на дно[22].

Тут справедливо зазначити, що під час проходження судна відбувається коливання хвиль (для субмарин - зміна характеристик підводної течії), рівень якого залежить від конструктивних особливостей і маси корабля. І якщо знизити ефективність американської системи SOSUS вдалось супротивникам за рахунок зменшення гучності ходу підводних човнів, то знівелюватим впливом габаритів судна на величину коливання хвиль або потоку підводної течії буде неможливо з фізичної точки зору, принаймні в найближчі два десятиліття.

Тепер уявімо, що трансконтинентальні підводні трубопроводи це сучасний прототип рубежів, які розбудовували США в середині минулого століття, диспетчерські центри – це аналог довоєнних радіовузлів спеціального призначення, а функцію антен-гідрофонів виконують звичайні давачі лінійних деформацій, які встановлені на тілі труби з кроком в 20 км. 

Висновки очевидні. Телемеханіка підводних трубопроводів потенційно може бути елементом військової системи моніторингу активностей на морі. Таким чином, виникає ґрунтовна підстава для внесення змін до Конвенції про відкрите море від 1958р., шляхом виключення згадки про свободу прокладання трубопроводів. 



[1] Наприкінці XVIII сторіччя у військово-морських силах розвинутих країн діяли спеціальні підрозділи, які вивчали флот потенційних супротивників через іноземні друковані видання.

[2] Марки «Телефункен» та «Дюкрете».

[3] Працювала група дешифрувальників та крипто-аналітиків.

[4] Розвідувальний радіопеленгатор мав у своєму складі антену по типу парасолі, яка складалась із 32 радіусів та орієнтувалась на місцевості за допомогою компасу.

[5] Система поєднувала довгохвильові та короткохвильові радіостанції, а також радіоприймачі різної модифікації. Наприклад, у РСФСР такі системи мали назву «Блокада-1,2».  

[6] Для прикладу корабельний радіопеленгатор «Градус-К» (радянського виробництва) з круговою поворотною рамкою дозволяв пеленгувати в діапазоні хвиль 400-4000 м із точністю в 1,5 градуси.

[7] Найбільш ефективними вважались радіоприймачі «Хаммерлунд» (США), «Торн» (Німеччина), «Ансальдо» (Італія).

[8] Бойові підрозділи Чорноморського флоту отримували інформацію про переміщення сил супротивника (ЗС Німеччини, Румунії, Туреччини) з чотирьох радіопеленгаторних пунктів, які розташовувались поблизу міст Ізмаїл, Очаків, Севастопіль та Новоросійськ.

[9] Всього за період Другої світової війни, наприклад підрозділи морської радіорозвідки СССР передали 51 тисячу перемикань про переміщення кораблів, літаків, підводних човнів та транспортних суден.

[10] В Атлантиці такий рубіж мав назву «GIUK» та знаходився на осі Гренландія-Ісландія-Великобританія. На Тихому океані був розгорнутий рубіж по осі Корейський пролив – Курильські острова – Алеутські острова.

[11] Суть такого підходу полягає в організації довготривалих пошукових операцій сил супротивника на рубіжах в Атлатичному та Тихому океані.

[12] Військово-морські сили НАТО несли вахту по таким рубежам із застосуванням армади підводних човнів та намагались створити заслон по входу в Атлантику для радянського флоту.

[13] Дана система включає декілька десятків гідроакустичних антен, які розташовані на дні Атлантичного і Тихого океану, а також берегові станції в США, Канаді, Великобританії, Норвегії, Іспанії.

[14] Для прикладу, 21 травня 1968р. в атлантичному океані затонув атомний підводний човен США «Скорпіон» типу «Скипджек». Шум, який характерний цій трагедії, було зафіксовано підрозділами системи SOSUS на відстані 500 морських миль.

[15] Кожен тип підводного човну через унікальні конструктивні особливості має свій власний «портрет шуму».

[16] Також був змінений маршрут патрулювання, за рахунок збільшення дальності стрільби балістичними ракетами.

[17] Для прикладу, розвідувальний корабель «Марьята» ВМФ Норвегії та плавучий контрольно-вимірювальний комплекс «Артур Ванденберг» та «Обсервейшен Айленд» ВМФ США.

[18] Для прикладу, виконання операції «Operation Send Dollar» по визначенню координат падіння радянських балістичних ракет, які були випущені з атомних підводних човнів.

[19] Для прикладу, в 1978 році, радянський підводний човен типу «Дельта» (оснащений балістичними ракетами) здійснив похід в район Баренцового моря під час якого провів операцію із встановлення записувального пристрою на кабель лінії зв’язку ВМФ США.

[20] ВМФ США, у 1981 році визначив координати записувального пристрою (був встановлений СССР у 1978 році) за рахунок аналізу переміщень допоміжних суден супротивника.

[21] Виконати системні вимірювання висоти поверхневих хвиль (або зміни характеристик підводної течії) можливо за рахунок встановлення реєстраторів придонного тиску, які можуть бути виконані у корпусі із нержавіючої сталі та мати циліндричну форму. Для перетворення первинних фізичних величин може бути використаний кварцові резонатори, які мають низьку температурну залежність та високу точність, що дозволяє забезпечити похибку вимірювань до 0,1%.

[22]Аналогічні системи застосовуються під час нагляду за безпечною експлуатацією атомних електростанцій, бурових платформ та інших стратегічних об’єктів, які потенційно можуть бути пошкоджені через високе коливання морських хвиль.

Поділитись