Енергетика в геополітиці Кремля

Енергетика в геополітиці Кремля

Застосовувати енергоресурси для вирішення геополітичних задач, нівелюючи потребами держави, запропонував ще Сталін відразу по завершенню Другої світової війни.

Гегемонія понад усе

Вперше такий політичний інструмент впливу, незважаючи на гострий дефіцит на внутрішньому ринку, був апробований у 1948 році через поставки нафти і нафтопродуктів до Фінляндії та Болгарії.

Разом із поставками енергоресурсів Фінляндія пішла на поступки перед СРСР і взяла на себе зобов’язання відмовитись від вступу в НАТО і залишатись де-юре позаблоковою державою[1]

Особисті взаємовідносини диктатора радянського союзу напряму впливали на поставки. Наприклад, у 1949р., після зміни ставлення Сталіна до Тіто, повністю припинився експорт нафтопродуктів до Югославії.

Влада СРСР опосередковано впливала на глобальні ринки нафти. Прикладом є підтримка озброєнням Єгипету[2] під час Суецької кризи у 1956 році. Як наслідок, в ході даного конфлікту поставки сирої нафти із Близького Сходу до Європи скоротились на 73%.

Така інтрига на крові відкрила Кремлю нові можливості. Окрім збуту енергоресурсів до держав соціалістичного табору, Радянський Союз, у 1957 році, після підписання контракту на поставку сирої нафти із італійською компанією «Eni» здійснив проникнення на ринки капіталістичних країн, за рахунок необґрунтовано низької ціни та можливістю проведення бартерних операцій.

Часткове відновлення нафтовидобувної промисловості СРСР дозволило у 1959 році збільшити обсяги експорту сирої нафти і підписати міждержавний меморандум[3] про будівництво магістрального нафтопроводу «Дружба»[4] та нафтопереробних заводів[5] під радянський сорт нафти.

 

Перші санкції

Перші санкції США по відношенню до СРСР були застосовані у грудні 1939 року на фоні виключення Радянського союзу із Ліги націй через бомбардування фінських міст авіацією СРСР.  Аналогічне рішення було прийнято по відношенню до Третього рейху, який, між іншим, після підписання пакту Молотова-Рібентропа направив до Москви партію нафтогазовидобувного обладнання. Як результат, Держдепартамент США застосував ембарго на постачання військових матеріалів, зокрема пального для авіації.  Обмеження були скасовані в 1941 році, що безумовно вплинуло на боєздатність радянської армії під час Другої світової війни. 

Події карибської кризи, а також швидке нарощування залежності європейських країн від радянських енергоресурсів спонукали США застосувати у 1962р. санкції щодо СРСР через ембарго[6] на поставку трубної продукції для будівництва магістрального нафтопроводу «Дружба».

Проте, відбулись перші конфронтації серед країн-учасників блоку НАТО. Рушійною силою збурень стали фінансово-промислові групи[7], зокрема Федеративної Республіки Німеччини, які бачили в цьому проекті власний бізнес-інтерес, завдяки низьким цінам на енергоресурс.

Окрім цього, санкції не були підтримані Італією та Великобританією, які здійснювали поставки обладнання для даного трубопроводу та розглядали його виключно, як економічний проект.

Однак, санкції не зупинили будівництво нафтопроводу, перші поставки розпочались у 1964 році, а експортний маршрут був розширений через десять років[8].

 

Збільшення експортної сили. На допомогу нафті - газ

Фактично перші експортні поставки природного газу здійснювались СРСР відразу після визволення Західної України та Польщі від німецько-фашистських загарбників. На той час, починаючи із 1943р., вже діяв трубопровід «Опари-Самбір-Стальова Воля»[9], яким постачалось блакитне паливо із Галичини. 

У перші два десятиліття, газові родовища Західної України були головним джерелом для експортних поставок в Польщу[10] і споживачів Києва, Москви, Мінська та Риги[11].

Відкриття родовищ на Сході України, Північному Кавказі, Азії та Сибіру дозволяло наростити обсяги продажу природного газу, але потребувало відповідної інфраструктури. Для цієї мети було розпочато будівництво магістрального трубопроводу «Братерство», який у 1967 році з’єднав газотранспортні системи Чехословаччини та СРСР. Після ведення групи військ країн "Варшавського договору" у Прагу, був зміцнений комуністичний режим і добудований 20 кілометровий інтерконнектор між Баумгартеном та чехословацькою ГТС.   

Це дало змогу СРСР та Австрії наприкінці 1968 року підписати контракт, згідно із яким Відень надавав радянському «Зовнішторгбанку» фінансові кредити на закупівлю трубної продукції та обладнання в обмін на природний газ, який надходив через Чехословаччину.

Перший бартерний контракт мотивував Радянський Союз продовжувати політику енергетичної експансії. Базуючись на цій меті, у 1969р. розпочались трьохсторонні перемовини між СРСР, італійською компанією «Eni» та німецьким концерном «Ruhragas».

Перемовини пройшли успішно, Федеративна Республіка Німеччина розпочала отримувати паливо від 01 жовтня 1973р., а через рік, після завершення будівництва трубопроводу на території Австрії, розпочинаються фізичні поставки блакитного палива до апеннінського півострова. При цьому, Італійська «Eni», аби збалансувати відносини із США[12], через компанію-посередника «Snam Rete Gas» укладає із СРСР двадцятирічний контракт на поставку 100 млрд.куб.м природного газу.

Для прийому додаткових обсягів природного газу із СРСР, протягом 1976-1980рр. розбудовується європейська газотранспортна мережа[13].

Цікавим є факт, що СРСР в обмін на щорічне постачання 3 млрд.куб.м природного газу до ФРН, отримував від Deutsche Bank кредит на пільгових умовах в 1,2 млрд. марок, а також від компанії “Mannesmann AG” більше 1 млн. тон трубної продукції.

Все це дозволило, у 1980 році, ввести в експлуатацію магістральний трубопровід «Союз», який відкрив нову сторінку в історії експорту радянського газу до країн Центральної і Західної Європи.

Збільшення обсягів поставок радянського газу, окрім достатньо вигідних цін та умов, було також спричинено бажанням європейських країн зменшити нафтову залежність від Алжиру та Близького Сходу через нестабільність поставок. Слід зауважити, що невиконання контрактів було викликано зокрема дестабілізацією внутрішньополітичної ситуації в країнах Африки та Близького Сходу, до якої опосередковано мали відношення радянські спецслужби.

Зважаючи на цей факт, а також на бажання СРСР розширювати горизонти енергетичної експансії, кандидат в Президенти США Рональд Рейган під час своїх передвибочих промов доволі вдало зауважував, що у найближчій перспективі європейські країни очікує доля Фінляндії, яка після перших молекул нафти і газу пішла на політичні та військові поступки Радянському Союзу.

Після обрання Рейгана, він логічно продовжує свою зовнішню політику і вводить санкції по відношенню до СРСР[14] через дискримінаційне відношення до Польщі.

Таким чином, під санкції підпадає новий інфраструктурний проект «Уренгой-Помари-Ужгород» до фінансування якого, на той час, були залучені європейські компанії та фінансові організації[15].

Свою позицію США аргументує тим, що даний трубопровід веде до енергетичної залежності західноєвропейських країн від СРСР та несе загрозу для безпеки НАТО. Через це, офіційний Вашингтон у 1982 році посилиює ембарго, поширивши заборону не тільки на продукцію американських компаній, а й на обладнання, вироблене їх філіями за кордоном та іноземними компаніями за американськими ліцензіями.

Після такого кроку боротьба за майбутнє газогону переходить в активну фазу. Такі країни, як Великобританія, Франція, ФРН та Італія не визнають американських санкцій і продовжують співпрацювати із СРСР.

Незважаючи на санкції, у 1984 році завершується будівництво газопроводу «Уренгой-Помари-Ужгород». Однак, замість запроектованих двох трубопроводів, зводиться лише одна нитка здебільшого із радянських матеріалів та обладнання.

Проте, у 1986 році вводиться в експлуатацію магістральний трубопровід «Прогрес», який фактично виконує функцію другої нитки газогону «Уренгой-Помари-Ужгород».

 

Нереалізовані проекти енергетичної експансії

Радянський союз, закріпивши свої позиції на європейському континенті, планував поширити свою енергетичну експансію на Японію та США.

Перший проект полягав у організації експорту сирої нафти[16] до Японії. Було дві спроби[17] реалізувати такий план і всі вони завершились фіаско через розкриття військово-політичного інтересу СРСР у цих поставках. На той час, у 1970 році, відбулось загострення взаємовідносин між Радянським союзом та Китайською народною республікою, відтак Москва розпочала будівництво Байкало-Амурської магістралі[18] та змінила модель проекту поставок нафти до Японії[19].

Другий проект був націлений на організацію збуту природного газу на внутрішній ринок Піднебесної. Радянський союз, одночасно із проведенням перемовин по збуту нафти, пропонував Токіо закуповувати природний газ із родовищ Сахаліну. Було дві спроби[20], і вони були невдалі. Окрім поставок ресурсу, передбачалось будівництво підводного газопроводу, який мав би сполучити газотранспортні інфраструктури Японії та СРСР. Однак, США заблокували спроби Кремля тим самим мотивувавши Токіо закуповувати більше зрідженого природного газу через LNG-термінали.

Третій проект був названий «Північна зірка» і мав амбітний масштаб - організація поставок блакитного палива для споживачів США із родовищ у Сибіру. Проект передбачав будівництво газопроводу за маршрутом «Уренгой-Мурманськ» та подальше перевантаження блакитного палива через LNG-термінали на танкери-газовози, які планувалось направляти до американських портів.

Даний проект став наслідком тимчасового потепління у взаємовідносинах між СРСР та США. Однак, заангажованість енергодипломатії Кремля у Вашингтоні була розкрита. Після цього, у 1975р. були прийняті поправки «Джексона-Веніка»[21], які передбачали надання режиму найбільшого сприяння в торгівлі лише для країн, що не обмежують вільну міграцію населення[22].

Цілком ймовірно, що прийняття такої норми лобіювали американські сенатори, які засуджували участь СРСР у підтримці арабських країн (Сирія та Єгипет) під час війни із державою Ізраїль[23], а також введення Радянським Союзом обмежень свободи виїзду, зокрема до Тель-Авіву.

Пізніше, Президент Картер у 1979р., відреагував на вторгнення радянських військ до Афганістану і оголосив про введення санкцій по відношенню до Радянського Союзу. Як наслідок, проект «Північна зірка» залишився лише на папері.

 

Схеми, корумпованість комуністичних лідерів та крах СРСР

Парадигма радянської політики полягала в так званій підтримці «народної демократії» дешевими енергоресурсами у соціалістичних країнах[24], що фактично означало встановлення прямого впливу Москви на економіку цих держав через ресурсну залежність від СРСР.

Радянський союз реалізовував дві моделі втягування інших країн у залежність: кредитування, субсидіювання та пряма валютна допомога. Перший підхід здійснювався за рахунок переважання вартості експорту над імпортом товарів або послуг із країн-партнерів. Наприклад, у договорах з продажу енергоресурсів існував пункт, який дозволяв радянському «Зовнішторгбанку» використовувати валютну виручку для закупівлі у цих країнах продукції, але за ринковими цінами.

Другий підхід, субсидіювання, полягав у створенні сприятливих контрактних умов через пільгові ціни і тарифи на транспортні послуги. Стратегічна співпраця закріплювалась через фіксовані ціни та довгострокові контракти.

Для прикладу, субсидіювання експортних поставок нафти до європейських країн соціалістичного табору щорічно приносило збитки для бюджету СРСР на рівні $10 млрд. 

Окрім цього, всупереч державним інтересам мали місце випадки, коли укладались пільгові нафтові контракти із компаніями соціалістичних країн, що належали оточенню членів закордонних комуністичний партій.

Пізніше принцип взаємодії СРСР та країн-імпортерів радянських енергоресурсів продемонстрував свою безпорадність через закріплення принципів справедливої конкуренції на глобальних ринках.

Криза 1989р., під час якої різко впали ціни на вуглеводні, спонукала Москву розпочати поступовий перехід до торгівлі за світовими цінами із мінімальною кількістю бартерних угод.

Це стало одним із поштовхів до розпаду Радянського союзу. Відтак, події 1990 року вчергове підтвердили, що енергетика була одним із основних інструментів агресивної геополітики Москви.

Фактично політика низьких цін та сумнівних схем стала пасткою, як для СРСР так і для країн імпортерів радянських енергоресурсів. Комуністичний табір – розпався, а зобов’язання окремих держав в обмін на дешеву нафту або газ докорінно змінили їх історію, послабили в частині енергетичної безпеки та призупинили їх подальший розвиток.

 

Значення історичної ролі СРСР в геополітиці РФ та взаємовідносин із КНР

Від першого дня свого утворення, Російська Федерація будує зовнішню та внутрішню політику за принципом єдиного нащадка СРСР, який самостійно переміг німецько-фашистський режим і після цього всіляко підтримував країни Центральної та Східної Європи, зокрема доступними енергоресурсами.

Імперська ностальгія посилювалась з кожним роком, і почала виходити за межі після, того як Президент РФ у посланні Федеральному Зібранню у 2005р. назвав розпад СРСР, найбільшою світовою трагедією сторіччя.

Вже тоді стало зрозуміло, що сучасна кремлівська адміністрація визначила стратегічний курс на відновлення глобального впливу Москви за радянськими планами. 

Практичними кроками втілення цієї політичної лінії стало вторгнення російської армії в Грузію, Сирію, український Крим та Донбас [25].

Також РФ активно діє на енергетичному фронті, будує атомні електростанції, нові трубопроводи[26], LNG-інфраструктуру, розвиває арктичний регіон, фінансує озброєні конфлікти для ліквідації конкурентів[27], а також лобіює через корумповані еліти інших країн зручні умови[28] для збуту російської електроенергії, нафти та інших ресурсів.

Усі ці агресивні дії РФ по відновленню радянської гегемонії та розширенню зони впливу у світі були б неможливими, якщо б Москва не спиралися на фінансовий й політичний ресурс від експорту енергоносіїв, зокрема до Європейського Союзу.

Фактично для РФ боротьба за роль СРСР в історії стала основною рушійною силою її агресивної геополітики та необхідною умовою для майбутнього існування. Зокрема, історична значимість Радянського союзу також потрібна Кремлю для зміцнення стратегічної співпраці із Китаєм, де комуністична ідеологія є фундаментом усіх державних процесів.  

Тому план деяких політиків Заходу із відновлення відносин з Москвою, у тому числі, шляхом зняття санкцій до моменту повного отримання Україною контролю над своїми кордонами на Донбасі й Криму в обмін на використання РФ у стримуванні Китаю є нереалістичною та небезпечною ілюзією. Кремль прекрасно усвідомлює наслідки конфлікту із КНР й ніколи на нього з власної ініціативи не піде. Одним із підтверджень довгострокової співпрації між двома країнами, є розбудова інфраструктури для постачання енергоносіїв із Сибіру й Далекого Сходу до Китаю, а також спільна робота над реалізацією Північного торгового маршуту через Арктику.

Вцілому політика КНР підпорядкована лише одній меті - здобути світове лідерство.

Така ціль вже сьогодні досягається за рахунок демпінгування цін на російські енергоресурси, використання водних ресурсів у геополітиці, вдосконалення енергетичної стратегії, ратифікації інвестиційних договорів про співпрацю із КНДР та Іраном, нарощування військової присутності у Південно-Китайському морі.  

Особливе місце в стратегії Пекіну займає логістичний проект Belt and Road Initiative, який націлений на економічну експансію ринків ЄС. Досягти нового рівня інтеграції китайських товарів та європейських споживачів можливо за рахунок порушення внутрішньої єдності, а також витіснення глобальних конкурентів. Тут інтереси Китаю та РФ співпадають, і сприяти досягненню спільних цілей має зокрема Nord Stream-2.   

 

Як нейтралізувати газову зброю Кремля?

Сьогодні це запитання напевно хвилює усіх свідомих громадян ЄС та України, які сповідають демократичні цінності та бажають позбавитись від найменших шансів на реінкарнацію радянської геополітики.

Потужностей більше ніж споживання

Після введення в експлуатацію Nord Stream 2, номінальні транзитні потужності для російського газу складатимуть більше 250 млрд.куб.м, що на 20% перевищує пікові обсяги споживання контрагентів Газпрому в ЄС[29].

Однак, внаслідок пандемії, збільшення частки поставок блакитного палива через LNG-термінали, а також впровадження заходів по декарбонізації економіки за рахунок розвитку відновлювальних джерел енергії та водневої економіки, споживання природного газ у Європі зменшуватиметься й надалі.

Внаслідок цього падатиме і попит на російський газ, приблизно до 140 млрд.куб.м на рік. Через це, жодного економічного та технічного сенсу в експлуатації надмірних потужностей трубопровідного транспорту немає[30]. На цьому фоні продовження експлуатації новозбудованих підводних газогонів, незважаючи на збитковість Газпрому[31], в черговий раз підтвердить факт, що РФ використовує енергетику в якості геополітичного інструменту.

Результати моделювання нової схеми газових потоків: дискримінація та зміна геополітики

Природний газі із Nord Stream-2 [32] через газовимірювальну станцію Любмин надходитиме до газотранспортної системи Німеччини. Подальший фізичний рух природного газу є наступним. Близько 20 млрд. куб.м буде транспортуватись для споживачів м. Гамбург та Данії. Обсяг, що залишився надходитиме без ідентифікації власника до газогонів Opal, Eugal для його подальшого постачання до кордону із Чехією. Перед прикордонними газовимірювальними станціями, 15 млрд.куб.м буде поступати до західних регіонів ФРН через трубопроводи Stegal і Megal. Після цього на ГВС Обенхаус та Дойчендорф, до яких підключені чешські газогони Gazela та Capacity4Gas, надійде 85 млрд.куб.м вже російського блакитного палива.

Варто зазначити, що зміна власності природного газу нерезидентами ЄС у межах внутрішніх кордонів суперечить європейським директивам. Також законодавству ЄС суперечить той факт, що більшість магістральних газопроводів Центральної та Східної Європи заблокована довгостроковими контрактами із ПАО «Газпром», який одночасно виступає і транзитером і продавцем. Все це створює дискримінаційні умови на європейському ринку природного газу, який прийнято вважати лібералізованим.

Незважаючи на такі грубі порушення, буде здійснено розподіл газу із РФ по довгостроковим контрактам для внутрішнього ринку Чехії, а також для споживачів Франції, Словаччини, Австрії, Італії та країн адріатичного узбережжя.

За таких умов, завантаженість українського маршруту різко знизиться і буде забезпечувати потреби Угорщини, Польщі, а також країн балканського регіону.

Однак, після розширення південного газового коридору, Україна для держав ЄС буде транспортувати мінімальні обсяги блакитного палива, які будуть потрібні лише для покриття сезонної нерівномірності.

У такому разі відбудеться зменшення значимості українського газового коридору, що ліквідує запобіжний механізм для нової хвилі агресії РФ й ще більше посилить російсько-німецький альянс у Європі, а також відкриє нові можливості для КНР.

Правила одні для всіх

Нейтралізувати газову зброю Кремля можливо лише за рахунок спільної позиції Європейського Союзу, зокрема у питаннях розблокування доступу до потужностей наземних газопроводів[33], дотримання усіма учасниками ринку правил відокремлення діяльності транспортування від продажу, а також перенесення точок прийому російського газу щонайменше на зовнішні кордони ЄС.

При такому сценарії, Україна має всі шанси зберегти річні обсяги транспортування блакитного палива для європейських споживачів на рівні 40 млрд.куб.м.

Проте, на заваді справедливих рішень можуть стати власні інтереси окремих політиків[34], які сформувались ще за часів Радянського союзу і остаточно капіталізувались у проекті Nord Stream-2.

Але, Франція та Італія, які залежать від поставок із РФ не більше аніж на 15%, разом із державами Центральної і Східної Європи можуть стати тією критичною силою, яка вплине на позицію Німеччини і остаточно встановить однакові правила для всіх.

Саме за таким орієнтиром має розвиватись енергетична політика ЄС. Головне єдність в думках і діях, а також спільне бажання зберегти Європу демократичною та сильною.

 

 


[1] Укладений 6 квітня 1948 року Договір про дружбу, співпрацю і взаємну допомогу між СРСР і Фінляндією вимагав від Хельсінкі нейтралітету і визнання особливих стратегічних інтересів Радянського Союзу. 

[2] У 1955 році був підписаний договір із Чехословаччиною за згодою СРСР, посередником виступив прем'єр-міністр Китаю Чжоу Еньлай. Єгипет отримав: реактивні винищувачі типу МіГ-15біс - 120 шт., бомбардувальники Іл-28 - 50 шт., танки Т-34 - 230 шт., бронетранспортери - 200 шт., самохідні артилерійські установки - 100 шт., гармати різні - близько 150 шт., підводні човни - 6 шт, кілька бойових кораблів, вантажівки ЗІС-150 - 100 шт. Злагодження особового складу здійснювали військові інструктори із СРСР та Чехословаччини. Завдяки таким поставкам збройні сили Єгипту вчетверо перевищували Армію оборони Ізраїлю.

[3] Угода між СРСР та Чехословаччиною, Польщею, Угорщиною, Німецькою демократичною республікою.

[4] Довжина трубопроводу 5500 км.

[5] Плоцьк (Польща), Братислава (Чехословаччина), Сизхаломбаті (Угорщина), Шведті (Німецька демократична республіка), Бургас та Плевні (Болгарія), Георгіу-Деж (Румунія).

[6] У межах країн НАТО.

[7]Західнонімецькі промисловці і підприємці ще з початку 1950-х років пропонували владі ФРН активніше працювати на східних ринках. У 1952 році був створений Східний комітет німецької економіки, в який увійшли керівники Федерального союзу німецької промисловості, Deutsche Bank, концерну Krupp і багатьох інших. Більше того, керівник металургійної компанії «Otto Wolff» у 1955 році всіляко переконував владу Федеративної республіки Німеччини в необхідності встановлення дипломатичних відносин із СРСР.

[8] У 1978р. експорт радянської нафти до країн Східної Європи складав більше 1,5 млн. барелів на добу або 13% від загальних обсягів виробництва.

[9] Історія одного відкриття. Режим доступу - https://www.istpravda.com.ua/articles/2014/09/25/144855/

[10] Більше 5,5 млрд.куб.м природного газу було експортовано з 1945 по 1965 рік

[11]Через магістральний газопровід «Дашава-Київ-Брянськ-Москва», а також «Дашава-Мінськ»

[12] Після нафтового контракту із СРСР

[13] Було споруджено систему трубопроводів «Megal» через який транспортувався радянський газ до Франції. Дана мережа газогонів давала можливість подати газ із СРСР в систему європейських трубопроводів «WAG», «TENP», «SETG».

[14] Перший пакет був оголошений президентом Рейганом 29 грудня 1981 р Формальним приводом для цього послужило обвинувачення в тому, що СРСР брав участь у "введенні надзвичайного стану в Польщі" 13 грудня і репресії "щодо польського народу". 

[15] Deutsche Bank, Creusot-Loire, Mannesmann, John Brown Engineering

[16] За рахунок ресурсу із родовищ Західного Сибіру

[17] Перша у 1960р. Друга в 1970р.

[18] Для забезпечення швидкого переміщення військових підрозділів, залізничних ешелонів із озброєнням та ресурсами

[19] Замість трубопроводу «Ангарськ-Находка» було вирішено постачати нафту залізничними цистернами через Байкало-Амурську магістраль

[20] Перший раунд перемовин розпочався у 1970р. і стосувався щорічного обсягу поставок 2 млрд.куб.м. Другий раунд тривав більше 6 років (1972-1978рр.), і завершився лише геологорозвідувальними роботами.

[21] ст. 2432 «Свобода еміграції у торгових взаємовідносинах «Схід-Захід».

[22] На той час існував Указ Президії Верховної Ради СРСР від 3 серпня 1972 року, згідно з яким громадяни, які виїжджають на постійне місце проживання за кордон і мають вищу освіту, повинні були відшкодувати державі витрати на їх навчання у вищих навчальних закладах.

[23] Війна «Судного дня» розпочалась 06 жовтня 1973р. і тривала 18 днів. СРСР вже 7 жовтня 1973 року розпочав доставляти зброю і спорядження в Єгипет і Сирію морем, а 10 жовтня 1973 року почалися поставки повітряними шляхами. Для гарантування безпеки радянських транспортів був сформований загін бойових кораблів, які конвоювали транспорти. У Середземне море також були спрямовані підводні човни. Крім того, в Єгипет була направлена група радянських льотчиків, які на «МіГ-25» проводили аерофоторозвідку. СРСР поставив арабським країнам велику кількість зенітно-ракетного озброєння: ЗРК «Квадрат», ПЗРК «Стріла-2», зенітну артилерію, тощо. Комуністична Куба також відрядила до Сирії контингент із 3000 солдат, включаючи екіпажі танків.

[24] На той час Німецька демократична республіка, Чехословаччина, Польща, Угорщина, Болгарія

[25] Відбувається застосування найгірших методів Радянського союзу по відношенню до кримсько-татарського народу, а також власного населення, яке має відмінну від влади думку.

[26] Мета проекту «Північний потік – 2» полягає у ще більшому порушенні балансу сил у Європі й поглибленні розколу всередині НАТО.Тобто продовження політики СРСР.

[27] Ймовірно конфлікт між Вірменією та Азербайджаном був ініційований у Кремлі для зменшення ролі Баку в поставках вуглеводнів на глобальні ринки.

[28] Згідно із класичними підходами СРСР, довгострокові контракти та необґрунтовано низькі ціни на енергоресурси.

[29] За результатами 2019 року, частка газу із РФ на європейському ринку склала 37% та покрила 67% обсягів імпорту. 

[30] Проте, можуть бути військово-політичні причини про які детально було написано в статті «Підводні трубопроводи військового призначення». Режим доступу - https://razumkov.energy/meny/news/military-pipelines.html

[31] Фінансовий план ПАТ «Газпром» на 2020р. був розрахований, виходячи із показників товаротранспортної роботи за 2019р., а також відповідних цін збуту блакитного палива - $204 за тисячу кубометрів. 

[32] Центром Разумкова у ІІІ кварталі 2019р. було виконано «Дослідження європейського ринку природного газу в умовах відсутності транзиту через Україну», згідно із яким було проведене сценарне моделювання руху газу без Nord Stream-2. Режим доступу - https://razumkov.energy/meny/research/%D1%94vropejskij-rinok-gazu.html

[33] Наприклад, шляхом законодавчого обмеження частки довгострокових договорів на ринку природного газу ЄС. 

[34] Обрання окремих політиків до складу наглядової ради АТ «Роснефть» та Nord Stream 2 AG, а також величезні підряди ПАТ «Газпром» надані німецьким, італійським і французьким компаніям разом із заниженою ціною газу cтали своєрідною мотивацією для старих європейських еліт в обмін на толерантне ставлення до агресивної політики РФ по відношенню до України та інших країн Східної та Центральної Європи.

Поділитись