Енергетика в геополітиці Кремля

Енергетика в геополітиці Кремля

Застосовувати енергоресурси для вирішення геополітичних задач, нівелюючи потребами держави, запропонував ще Сталін відразу по завершенню Другої світової війни.

Гегемонія понад усе

Вперше такий політичний інструмент впливу, незважаючи на гострий дефіцит на внутрішньому ринку, був апробований у 1948 році через поставки нафти і нафтопродуктів до Фінляндії та Болгарії.

Разом із поставками енергоресурсів Фінляндія пішла на поступки перед СРСР і взяла на себе зобов’язання відмовитись від вступу в НАТО і залишатись де-юре позаблоковою державою[1]

Особисті взаємовідносини диктатора радянського союзу напряму впливали на поставки. Наприклад, у 1949р., після зміни ставлення Сталіна до Тіто, повністю припинився експорт нафтопродуктів до Югославії.

Влада СРСР опосередковано впливала на глобальні ринки нафти. Прикладом є підтримка озброєнням Єгипету[2] під час Суецької кризи у 1956 році. Як наслідок, в ході даного конфлікту поставки сирої нафти із Близького Сходу до Європи скоротились на 73%.

Така інтрига на крові відкрила Кремлю нові можливості. Окрім збуту енергоресурсів до держав соціалістичного табору, Радянський Союз, у 1957 році, після підписання контракту на поставку сирої нафти із італійською компанією «Eni» здійснив проникнення на ринки капіталістичних країн, за рахунок необґрунтовано низької ціни та можливістю проведення бартерних операцій.

Часткове відновлення нафтовидобувної промисловості СРСР дозволило у 1959 році збільшити обсяги експорту сирої нафти і підписати міждержавний меморандум[3] про будівництво магістрального нафтопроводу «Дружба»[4] та нафтопереробних заводів[5] під радянський сорт нафти.

 

Перші санкції

Перші санкції США по відношенню до СРСР були застосовані у грудні 1939 року на фоні виключення Радянського союзу із Ліги націй через бомбардування фінських міст авіацією СРСР.  Аналогічне рішення було прийнято по відношенню до Третього рейху, який, між іншим, після підписання пакту Молотова-Рібентропа направив до Москви партію нафтогазовидобувного обладнання. Як результат, Держдепартамент США застосував ембарго на постачання військових матеріалів, зокрема пального для авіації.  Обмеження були скасовані в 1941 році, що безумовно вплинуло на боєздатність радянської армії під час Другої світової війни. 

Події карибської кризи, а також швидке нарощування залежності європейських країн від радянських енергоресурсів спонукали США застосувати у 1962р. санкції щодо СРСР через ембарго[6] на поставку трубної продукції для будівництва магістрального нафтопроводу «Дружба».

Проте, відбулись перші конфронтації серед країн-учасників блоку НАТО. Рушійною силою збурень стали фінансово-промислові групи[7], зокрема Федеративної Республіки Німеччини, які бачили в цьому проекті власний бізнес-інтерес, завдяки низьким цінам на енергоресурс.

Окрім цього, санкції не були підтримані Італією та Великобританією, які здійснювали поставки обладнання для даного трубопроводу та розглядали його виключно, як економічний проект.

Однак, санкції не зупинили будівництво нафтопроводу, перші поставки розпочались у 1964 році, а експортний маршрут був розширений через десять років[8].

 

Збільшення експортної сили. На допомогу нафті - газ

Фактично перші експортні поставки природного газу здійснювались СРСР відразу після визволення Західної України та Польщі від німецько-фашистських загарбників. На той час, починаючи із 1943р., вже діяв трубопровід «Опари-Самбір-Стальова Воля»[9], яким постачалось блакитне паливо із Галичини. 

У перші два десятиліття, газові родовища Західної України були головним джерелом для експортних поставок в Польщу[10] і споживачів Києва, Москви, Мінська та Риги[11].

Відкриття родовищ на Сході України, Північному Кавказі, Азії та Сибіру дозволяло наростити обсяги продажу природного газу, але потребувало відповідної інфраструктури. Для цієї мети було розпочато будівництво магістрального трубопроводу «Братерство», який у 1967 році з’єднав газотранспортні системи Чехословаччини та СРСР. Після ведення групи військ країн "Варшавського договору" у Прагу, був зміцнений комуністичний режим і добудований 20 кілометровий інтерконнектор між Баумгартеном та чехословацькою ГТС.   

Це дало змогу СРСР та Австрії наприкінці 1968 року підписати контракт, згідно із яким Відень надавав радянському «Зовнішторгбанку» фінансові кредити на закупівлю трубної продукції та обладнання в обмін на природний газ, який надходив через Чехословаччину.

Перший бартерний контракт мотивував Радянський Союз продовжувати політику енергетичної експансії. Базуючись на цій меті, у 1969р. розпочались трьохсторонні перемовини між СРСР, італійською компанією «Eni» та німецьким концерном «Ruhragas».

Перемовини пройшли успішно, Федеративна Республіка Німеччина розпочала отримувати паливо від 01 жовтня 1973р., а через рік, після завершення будівництва трубопроводу на території Австрії, розпочинаються фізичні поставки блакитного палива до апеннінського півострова. При цьому, Італійська «Eni», аби збалансувати відносини із США[12], через компанію-посередника «Snam Rete Gas» укладає із СРСР двадцятирічний контракт на поставку 100 млрд.куб.м природного газу.

Для прийому додаткових обсягів природного газу із СРСР, протягом 1976-1980рр. розбудовується європейська газотранспортна мережа[13].

Цікавим є факт, що СРСР в обмін на щорічне постачання 3 млрд.куб.м природного газу до ФРН, отримував від Deutsche Bank кредит на пільгових умовах в 1,2 млрд. марок, а також від компанії “Mannesmann AG” більше 1 млн. тон трубної продукції.

Все це дозволило, у 1980 році, ввести в експлуатацію магістральний трубопровід «Союз», який відкрив нову сторінку в історії експорту радянського газу до країн Центральної і Західної Європи.

Збільшення обсягів поставок радянського газу, окрім достатньо вигідних цін та умов, було також спричинено бажанням європейських країн зменшити нафтову залежність від Алжиру та Близького Сходу через нестабільність поставок. Слід зауважити, що невиконання контрактів було викликано зокрема дестабілізацією внутрішньополітичної ситуації в країнах Африки та Близького Сходу, до якої опосередковано мали відношення радянські спецслужби.

Зважаючи на цей факт, а також на бажання СРСР розширювати горизонти енергетичної експансії, кандидат в Президенти США Рональд Рейган під час своїх передвибочих промов доволі вдало зауважував, що у найближчій перспективі європейські країни очікує доля Фінляндії, яка після перших молекул нафти і газу пішла на політичні та військові поступки Радянському Союзу.

Після обрання Рейгана, він логічно продовжує свою зовнішню політику і вводить санкції по відношенню до СРСР[14] через дискримінаційне відношення до Польщі.

Таким чином, під санкції підпадає новий інфраструктурний проект «Уренгой-Помари-Ужгород» до фінансування якого, на той час, були залучені європейські компанії та фінансові організації[15].

Свою позицію США аргументує тим, що даний трубопровід веде до енергетичної залежності західноєвропейських країн від СРСР та несе загрозу для безпеки НАТО. Через це, офіційний Вашингтон у 1982 році посилиює ембарго, поширивши заборону не тільки на продукцію американських компаній, а й на обладнання, вироблене їх філіями за кордоном та іноземними компаніями за американськими ліцензіями.

Після такого кроку боротьба за майбутнє газогону переходить в активну фазу. Такі країни, як Великобританія, Франція, ФРН та Італія не визнають американських санкцій і продовжують співпрацювати із СРСР.

Незважаючи на санкції, у 1984 році завершується будівництво газопроводу «Уренгой-Помари-Ужгород». Однак, замість запроектованих двох трубопроводів, зводиться лише одна нитка здебільшого із радянських матеріалів та обладнання.

Проте, у 1986 році вводиться в експлуатацію магістральний трубопровід «Прогрес», який фактично виконує функцію другої нитки газогону «Уренгой-Помари-Ужгород».

 

Нереалізовані проекти енергетичної експансії

Радянський союз, закріпивши свої позиції на європейському континенті, планував поширити свою енергетичну експансію на Японію та США.

Перший проект полягав у організації експорту сирої нафти[16] до Японії. Було дві спроби[17] реалізувати такий план і всі вони завершились фіаско через розкриття військово-політичного інтересу СРСР у цих поставках. На той час, у 1970 році, відбулось загострення взаємовідносин між Радянським союзом та Китайською народною республікою, відтак Москва розпочала будівництво Байкало-Амурської магістралі[18] та змінила модель проекту поставок нафти до Японії[19].

Другий проект був націлений на організацію збуту природного газу на внутрішній ринок Піднебесної. Радянський союз, одночасно із проведенням перемовин по збуту нафти, пропонував Токіо закуповувати природний газ із родовищ Сахаліну. Було дві спроби[20], і вони були невдалі. Окрім поставок ресурсу, передбачалось будівництво підводного газопроводу, який мав би сполучити газотранспортні інфраструктури Японії та СРСР. Однак, США заблокували спроби Кремля тим самим мотивувавши Токіо закуповувати більше зрідженого природного газу через LNG-термінали.

Третій проект був названий «Північна зірка» і мав амбітний масштаб - організація поставок блакитного палива для споживачів США із родовищ у Сибіру. Проект передбачав будівництво газопроводу за маршрутом «Уренгой-Мурманськ» та подальше перевантаження блакитного палива через LNG-термінали на танкери-газовози, які планувалось направляти до американських портів.

Даний проект став наслідком тимчасового потепління у взаємовідносинах між СРСР та США. Однак, заангажованість енергодипломатії Кремля у Вашингтоні була розкрита. Після цього, у 1975р. були прийняті поправки «Джексона-Веніка»[21], які передбачали надання режиму найбільшого сприяння в торгівлі лише для країн, що не обмежують вільну міграцію населення[22].

Цілком ймовірно, що прийняття такої норми лобіювали американські сенатори, які засуджували участь СРСР у підтримці арабських країн (Сирія та Єгипет) під час війни із державою Ізраїль[23], а також введення Радянським Союзом обмежень свободи виїзду, зокрема до Тель-Авіву.

Пізніше, Президент Картер у 1979р., відреагував на вторгнення радянських військ до Афганістану і оголосив про введення санкцій по відношенню до Радянського Союзу. Як наслідок, проект «Північна зірка» залишився лише на папері.

 

Схеми, корумпованість комуністичних лідерів та крах СРСР

Парадигма радянської політики полягала в так званій підтримці «народної демократії» дешевими енергоресурсами у соціалістичних країнах[24], що фактично означало встановлення прямого впливу Москви на економіку цих держав через ресурсну залежність від СРСР.

Радянський союз реалізовував дві моделі втягування інших країн у залежність: кредитування, субсидіювання та пряма валютна допомога. Перший підхід здійснювався за рахунок переважання вартості експорту над імпортом товарів або послуг із країн-партнерів. Наприклад, у договорах з продажу енергоресурсів існував пункт, який дозволяв радянському «Зовнішторгбанку» використовувати валютну виручку для закупівлі у цих країнах продукції, але за ринковими цінами.

Другий підхід, субсидіювання, полягав у створенні сприятливих контрактних умов через пільгові ціни і тарифи на транспортні послуги. Стратегічна співпраця закріплювалась через фіксовані ціни та довгострокові контракти.

Для прикладу, субсидіювання експортних поставок нафти до європейських країн соціалістичного табору щорічно приносило збитки для бюджету СРСР на рівні $10 млрд. 

Окрім цього, всупереч державним інтересам мали місце випадки, коли укладались пільгові нафтові контракти із компаніями соціалістичних країн, що належали оточенню членів закордонних комуністичний партій.

Пізніше принцип взаємодії СРСР та країн-імпортерів радянських енергоресурсів продемонстрував свою безпорадність через закріплення принципів справедливої конкуренції на глобальних ринках.

Криза 1989р., під час якої різко впали ціни на вуглеводні, спонукала Москву розпочати поступовий перехід до торгівлі за світовими цінами із мінімальною кількістю бартерних угод.

Це стало одним із поштовхів до розпаду Радянського союзу. Відтак, події 1990 року вчергове підтвердили, що енергетика була одним із основних інструментів агресивної геополітики Москви.

Фактично політика низьких цін та сумнівних схем стала пасткою, як для СРСР так і для країн імпортерів радянських енергоресурсів. Комуністичний табір – розпався, а зобов’язання окремих держав в обмін на дешеву нафту або газ докорінно змінили їх історію, послабили в частині енергетичної безпеки та призупинили їх подальший розвиток.

 

Значення історичної ролі СРСР в геополітиці РФ та взаємовідносин із КНР

Від першого дня свого утворення, Російська Федерація будує зовнішню та внутрішню політику за принципом єдиного нащадка СРСР, який самостійно переміг німецько-фашистський режим і після цього всіляко підтримував країни Центральної та Східної Європи, зокрема доступними енергоресурсами.

Імперська ностальгія посилювалась з кожним роком, і почала виходити за межі після, того як Президент РФ у посланні Федеральному Зібранню у 2005р. назвав розпад СРСР, найбільшою світовою трагедією сторіччя.

Вже тоді стало зрозуміло, що сучасна кремлівська адміністрація визначила стратегічний курс на відновлення глобального впливу Москви за радянськими планами. 

Практичними кроками втілення цієї політичної лінії стало вторгнення російської армії в Грузію, Сирію, український Крим та Донбас [25].

Також РФ активно діє на енергетичному фронті, будує атомні електростанції, нові трубопроводи[26], LNG-інфраструктуру, розвиває арктичний регіон, фінансує озброєні конфлікти для ліквідації конкурентів[27], а також лобіює через корумповані еліти інших країн зручні умови[28] для збуту російської електроенергії, нафти та інших ресурсів.

Усі ці агресивні дії РФ по відновленню радянської гегемонії та розширенню зони впливу у світі були б неможливими, якщо б Москва не спиралися на фінансовий й політичний ресурс від експорту енергоносіїв, зокрема до Європейського Союзу.

Фактично для РФ боротьба за роль СРСР в історії стала основною рушійною силою її агресивної геополітики та необхідною умовою для майбутнього існування. Зокрема, історична значимість Радянського союзу також потрібна Кремлю для зміцнення стратегічної співпраці із Китаєм, де комуністична ідеологія є фундаментом усіх державних процесів.  

Тому план деяких політиків Заходу із відновлення відносин з Москвою, у тому числі, шляхом зняття санкцій до моменту повного отримання Україною контролю над своїми кордонами на Донбасі й Криму в обмін на використання РФ у стримуванні Китаю є нереалістичною та небезпечною ілюзією. Кремль прекрасно усвідомлює наслідки конфлікту із КНР й ніколи на нього з власної ініціативи не піде. Одним із підтверджень довгострокової співпрації між двома країнами, є розбудова інфраструктури для постачання енергоносіїв із Сибіру й Далекого Сходу до Китаю, а також спільна робота над реалізацією Північного торгового маршуту через Арктику.

Вцілому політика КНР підпорядкована лише одній меті - здобути світове лідерство.

Така ціль вже сьогодні досягається за рахунок демпінгування цін на російські енергоресурси, використання водних ресурсів у геополітиці, вдосконалення енергетичної стратегії, ратифікації інвестиційних договорів про співпрацю із КНДР та Іраном, нарощування військової присутності у Південно-Китайському морі.  

Особливе місце в стратегії Пекіну займає логістичний проект Belt and Road Initiative, який націлений на економічну експансію ринків ЄС. Досягти нового рівня інтеграції китайських товарів та європейських споживачів можливо за рахунок порушення внутрішньої єдності, а також витіснення глобальних конкурентів. Тут інтереси Китаю та РФ співпадають, і сприяти досягненню спільних цілей має зокрема Nord Stream-2.   

 

Як нейтралізувати газову зброю Кремля?

Сьогодні це запитання напевно хвилює усіх свідомих громадян ЄС та України, які сповідають демократичні цінності та бажають позбавитись від найменших шансів на реінкарнацію радянської геополітики.

Потужностей більше ніж споживання

Після введення в експлуатацію Nord Stream 2, номінальні транзитні потужності для російського газу складатимуть більше 250 млрд.куб.м, що на 20% перевищує пікові обсяги споживання контрагентів Газпрому в ЄС[29].

Однак, внаслідок пандемії, збільшення частки поставок блакитного палива через LNG-термінали, а також впровадження заходів по декарбонізації економіки за рахунок розвитку відновлювальних джерел енергії та водневої економіки, споживання природного газ у Європі зменшуватиметься й надалі.

Внаслідок цього падатиме і попит на російський газ, приблизно до 140 млрд.куб.м на рік. Через це, жодного економічного та технічного сенсу в експлуатації надмірних потужностей трубопровідного транспорту немає[30]. На цьому фоні продовження експлуатації новозбудованих підводних газогонів, незважаючи на збитковість Газпрому[31], в черговий раз підтвердить факт, що РФ використовує енергетику в якості геополітичного інструменту.

Результати моделювання нової схеми газових потоків: дискримінація та зміна геополітики

Природний газі із Nord Stream-2 [32] через газовимірювальну станцію Любмин надходитиме до газотранспортної системи Німеччини. Подальший фізичний рух природного газу є наступним. Близько 20 млрд. куб.м буде транспортуватись для споживачів м. Гамбург та Данії. Обсяг, що залишився надходитиме без ідентифікації власника до газогонів Opal, Eugal для його подальшого постачання до кордону із Чехією. Перед прикордонними газовимірювальними станціями, 15 млрд.куб.м буде поступати до західних регіонів ФРН через трубопроводи Stegal і Megal. Після цього на ГВС Обенхаус та Дойчендорф, до яких підключені чешські газогони Gazela та Capacity4Gas, надійде 85 млрд.куб.м вже російського блакитного палива.

Варто зазначити, що зміна власності природного газу нерезидентами ЄС у межах внутрішніх кордонів суперечить європейським директивам. Також законодавству ЄС суперечить той факт, що більшість магістральних газопроводів Центральної та Східної Європи заблокована довгостроковими контрактами із ПАО «Газпром», який одночасно виступає і транзитером і продавцем. Все це створює дискримінаційні умови на європейському ринку природного газу, який прийнято вважати лібералізованим.

Незважаючи на такі грубі порушення, буде здійснено розподіл газу із РФ по довгостроковим контрактам для внутрішнього ринку Чехії, а також для споживачів Франції, Словаччини, Австрії, Італії та країн адріатичного узбережжя.

За таких умов, завантаженість українського маршруту різко знизиться і буде забезпечувати потреби Угорщини, Польщі, а також країн балканського регіону.

Однак, після розширення південного газового коридору, Україна для держав ЄС буде транспортувати мінімальні обсяги блакитного палива, які будуть потрібні лише для покриття сезонної нерівномірності.

У такому разі відбудеться зменшення значимості українського газового коридору, що ліквідує запобіжний механізм для нової хвилі агресії РФ й ще більше посилить російсько-німецький альянс у Європі, а також відкриє нові можливості для КНР.

Правила одні для всіх

Нейтралізувати газову зброю Кремля можливо лише за рахунок спільної позиції Європейського Союзу, зокрема у питаннях розблокування доступу до потужностей наземних газопроводів[33], дотримання усіма учасниками ринку правил відокремлення діяльності транспортування від продажу, а також перенесення точок прийому російського газу щонайменше на зовнішні кордони ЄС.

При такому сценарії, Україна має всі шанси зберегти річні обсяги транспортування блакитного палива для європейських споживачів на рівні 40 млрд.куб.м.

Проте, на заваді справедливих рішень можуть стати власні інтереси окремих політиків[34], які сформувались ще за часів Радянського союзу і остаточно капіталізувались у проекті Nord Stream-2.

Але, Франція та Італія, які залежать від поставок із РФ не більше аніж на 15%, разом із державами Центральної і Східної Європи можуть стати тією критичною силою, яка вплине на позицію Німеччини і остаточно встановить однакові правила для всіх.

Саме за таким орієнтиром має розвиватись енергетична політика ЄС. Головне єдність в думках і діях, а також спільне бажання зберегти Європу демократичною та сильною.

 

 


[1] Укладений 6 квітня 1948 року Договір про дружбу, співпрацю і взаємну допомогу між СРСР і Фінляндією вимагав від Хельсінкі нейтралітету і визнання особливих стратегічних інтересів Радянського Союзу. 

[2] У 1955 році був підписаний договір із Чехословаччиною за згодою СРСР, посередником виступив прем'єр-міністр Китаю Чжоу Еньлай. Єгипет отримав: реактивні винищувачі типу МіГ-15біс - 120 шт., бомбардувальники Іл-28 - 50 шт., танки Т-34 - 230 шт., бронетранспортери - 200 шт., самохідні артилерійські установки - 100 шт., гармати різні - близько 150 шт., підводні човни - 6 шт, кілька бойових кораблів, вантажівки ЗІС-150 - 100 шт. Злагодження особового складу здійснювали військові інструктори із СРСР та Чехословаччини. Завдяки таким поставкам збройні сили Єгипту вчетверо перевищували Армію оборони Ізраїлю.

[3] Угода між СРСР та Чехословаччиною, Польщею, Угорщиною, Німецькою демократичною республікою.

[4] Довжина трубопроводу 5500 км.

[5] Плоцьк (Польща), Братислава (Чехословаччина), Сизхаломбаті (Угорщина), Шведті (Німецька демократична республіка), Бургас та Плевні (Болгарія), Георгіу-Деж (Румунія).

[6] У межах країн НАТО.

[7]Західнонімецькі промисловці і підприємці ще з початку 1950-х років пропонували владі ФРН активніше працювати на східних ринках. У 1952 році був створений Східний комітет німецької економіки, в який увійшли керівники Федерального союзу німецької промисловості, Deutsche Bank, концерну Krupp і багатьох інших. Більше того, керівник металургійної компанії «Otto Wolff» у 1955 році всіляко переконував владу Федеративної республіки Німеччини в необхідності встановлення дипломатичних відносин із СРСР.

[8] У 1978р. експорт радянської нафти до країн Східної Європи складав більше 1,5 млн. барелів на добу або 13% від загальних обсягів виробництва.

[9] Історія одного відкриття. Режим доступу - https://www.istpravda.com.ua/articles/2014/09/25/144855/

[10] Більше 5,5 млрд.куб.м природного газу було експортовано з 1945 по 1965 рік

[11]Через магістральний газопровід «Дашава-Київ-Брянськ-Москва», а також «Дашава-Мінськ»

[12] Після нафтового контракту із СРСР

[13] Було споруджено систему трубопроводів «Megal» через який транспортувався радянський газ до Франції. Дана мережа газогонів давала можливість подати газ із СРСР в систему європейських трубопроводів «WAG», «TENP», «SETG».

[14] Перший пакет був оголошений президентом Рейганом 29 грудня 1981 р Формальним приводом для цього послужило обвинувачення в тому, що СРСР брав участь у "введенні надзвичайного стану в Польщі" 13 грудня і репресії "щодо польського народу". 

[15] Deutsche Bank, Creusot-Loire, Mannesmann, John Brown Engineering

[16] За рахунок ресурсу із родовищ Західного Сибіру

[17] Перша у 1960р. Друга в 1970р.

[18] Для забезпечення швидкого переміщення військових підрозділів, залізничних ешелонів із озброєнням та ресурсами

[19] Замість трубопроводу «Ангарськ-Находка» було вирішено постачати нафту залізничними цистернами через Байкало-Амурську магістраль

[20] Перший раунд перемовин розпочався у 1970р. і стосувався щорічного обсягу поставок 2 млрд.куб.м. Другий раунд тривав більше 6 років (1972-1978рр.), і завершився лише геологорозвідувальними роботами.

[21] ст. 2432 «Свобода еміграції у торгових взаємовідносинах «Схід-Захід».

[22] На той час існував Указ Президії Верховної Ради СРСР від 3 серпня 1972 року, згідно з яким громадяни, які виїжджають на постійне місце проживання за кордон і мають вищу освіту, повинні були відшкодувати державі витрати на їх навчання у вищих навчальних закладах.

[23] Війна «Судного дня» розпочалась 06 жовтня 1973р. і тривала 18 днів. СРСР вже 7 жовтня 1973 року розпочав доставляти зброю і спорядження в Єгипет і Сирію морем, а 10 жовтня 1973 року почалися поставки повітряними шляхами. Для гарантування безпеки радянських транспортів був сформований загін бойових кораблів, які конвоювали транспорти. У Середземне море також були спрямовані підводні човни. Крім того, в Єгипет була направлена група радянських льотчиків, які на «МіГ-25» проводили аерофоторозвідку. СРСР поставив арабським країнам велику кількість зенітно-ракетного озброєння: ЗРК «Квадрат», ПЗРК «Стріла-2», зенітну артилерію, тощо. Комуністична Куба також відрядила до Сирії контингент із 3000 солдат, включаючи екіпажі танків.

[24] На той час Німецька демократична республіка, Чехословаччина, Польща, Угорщина, Болгарія

[25] Відбувається застосування найгірших методів Радянського союзу по відношенню до кримсько-татарського народу, а також власного населення, яке має відмінну від влади думку.

[26] Мета проекту «Північний потік – 2» полягає у ще більшому порушенні балансу сил у Європі й поглибленні розколу всередині НАТО.Тобто продовження політики СРСР.

[27] Ймовірно конфлікт між Вірменією та Азербайджаном був ініційований у Кремлі для зменшення ролі Баку в поставках вуглеводнів на глобальні ринки.

[28] Згідно із класичними підходами СРСР, довгострокові контракти та необґрунтовано низькі ціни на енергоресурси.

[29] За результатами 2019 року, частка газу із РФ на європейському ринку склала 37% та покрила 67% обсягів імпорту. 

[30] Проте, можуть бути військово-політичні причини про які детально було написано в статті «Підводні трубопроводи військового призначення». Режим доступу - https://razumkov.energy/meny/news/military-pipelines.html

[31] Фінансовий план ПАТ «Газпром» на 2020р. був розрахований, виходячи із показників товаротранспортної роботи за 2019р., а також відповідних цін збуту блакитного палива - $204 за тисячу кубометрів. 

[32] Центром Разумкова у ІІІ кварталі 2019р. було виконано «Дослідження європейського ринку природного газу в умовах відсутності транзиту через Україну», згідно із яким було проведене сценарне моделювання руху газу без Nord Stream-2. Режим доступу - https://razumkov.energy/meny/research/%D1%94vropejskij-rinok-gazu.html

[33] Наприклад, шляхом законодавчого обмеження частки довгострокових договорів на ринку природного газу ЄС. 

[34] Обрання окремих політиків до складу наглядової ради АТ «Роснефть» та Nord Stream 2 AG, а також величезні підряди ПАТ «Газпром» надані німецьким, італійським і французьким компаніям разом із заниженою ціною газу cтали своєрідною мотивацією для старих європейських еліт в обмін на толерантне ставлення до агресивної політики РФ по відношенню до України та інших країн Східної та Центральної Європи.

 

Англомовна версія

Energetics in Kremlin’s geopolitics

Stalin proposed to use energy resources in order to solve geopolitical problems, leveling the needs of the state, immediately after the end of World War II.

Hegemony above everything.

For the first time such political tools of influence was tested in 1948, despite the acute shortage in domestic market, through supplying the oil and oil products to Finland and Bulgaria.

Along with energy supplies, Finland made concessions to the Soviet Union and undertook to renounce NATO membership and remain a de jure non-aligned state[1].

The personal relation of the dictator of the Soviet Union directly affected deliveries. For example, in1949, after the change of Stalin’s attitude to Tito, the export of the oils products to Yugoslavia completely stopped.

The Soviet government influenced global oil markets indirectly. An example is the support of Egypt with armaments[2] during the Suez Crisis in 1956. As a result, throughout the conflict crude oil supplies from the Middle East to Europe fell by 73%.

Such an intrigue on the blood opened new opportunities for Kremlin. In addition to selling energy to the socialist camps, the Soviet Union in 1957, after signing a contract for the supply of crude oil with the Italian company “Eni”, penetrated the markets of capitalist countries due to unreasonably low price and possibility of barter transactions.

Partial recovery of the USSR’s oil industry in 1959 made it possible to increase crude oil exports and sign an interstate memorandum[3] on the construction of “Druzhba” main oil pipeline[4] and oil refineries[5] for Soviet oil.

The first sanctions.

The first US sanctions against the USSR were applied in December 1939 against the background of the exclusion of the Soviet Union from the League of Nations due to the bombing of Finnish cities by Soviet Aircrafts. A similar decision was made in relation to the Third Reich, which, among other things, after signing of Molotov-Ribbentrop Pact, sent a batch of oil and gas equipment to Moscow. As a result, the US State Department imposed an embargo on the supply of munitions, including fuel for aviation. The restrictions were lifted in 1941, which certainly affected the combat effectiveness of the Soviet army during World War II.

The events of the Caribbean crisis, as well as the rapid increase in dependence of European countries on Soviet energy resources prompted the United States to rapidly apply sanctions against the USSR in 1962 due to the embargo[6] on the supply of pipe products for the construction of the “Druzhba” main pipe line.

However, the first confrontations among NATO member states took place. The driving force of the disturbances were financial and industrial groups[7], in particular, of the Federal Republic of Germany, which saw this project as their own business interest due to low energy prices.

In addition, the sanctions were not supported by Italy and the United Kingdom, which supplied equipment for this pipeline and considered it solely as an economic project.

However, the sanctions didn’t stop the construction of the pipeline, the first deliveries started in 1964 and the export route was expanded 10 years later[8].

Increase of export. Gas helps with oil.

In fact, the first exports of natural gas were carried out by the USSR shortly after the liberation of Western Ukraine and Poland from Nazi invaders. At that time, starting from 1943, the Opary-Sambir-Stalyova Volya pipeline was already operating[9], and was supplying gas from Galicia.

During first two decades, the gas fields of Western Ukraine were the main source of exports to Poland[10] and customers in Kyiv, Moscow, Minsk and Riga[11].

The discovery of fields in Eastern Ukraine, the North Caucasus, Asia and Siberia allowed to increase the natural gas sales, but required an appropriate infrastructure. For this purpose, the construction of the main pipe line Brotherhood (“Braterstvo” in Ukrainian) was started, which in 1967 connected the gas transmission systems of Czechoslovakia and the USSR. After leading a group of Warsaw Pact troops to Prague, the communist regime was strengthened and a 20-kilometer interconnector between Baumgarten and the Czechoslovak gas-transport system was constructed.

This enabled the USSR and Austria to sign a contract at the end of 1968 according to which Vienna provided financial loans to the Soviet “Vneshtorgbank” (Zovnishtorgbank in Ukrainian) for the purchase of pipe products and equipment in exchange for natural gas coming through Czechoslovakia.

The first barter contract motivated the Soviet Union to pursue the policy of energy expansion. Based on this goal, in 1969 tripartite negotiations between the USSR, Italian company “Eni” and German affiliate group of corporations “Ruhragas” began.

The negotiations were successful; the Federal Republic of Germany began receiving fuel on October, 1, 1973, and a year later, after the completion of the pipeline construction in Austria, thy physical supply of natural gas to Apennine Peninsula began. At the same time, Italian ‘’Eni’ in order to balance relations with the United States[12] through the intermediary company “Snam Rete Gas” concludes a twenty year contract with USSR for the supply of 100 billion cubic meters of natural gas.

In order to receive additional volumes of natural gas from the USSR, during 1976-1980s the European gas transmission network was being developed[13].

It is interesting that the USSR in exchange for the annual supply of 3 billion cubic meters of natural gas to Germany, received a loan from Deutsche bank on concessional terms of 1.2 billion marks as well as from the company “Mannesmann AG” more than 1 million tons of pipe products.

All above mentioned, made it possible to put into operation “Soyuz” main pipeline, in 1980, which opened a new page in the history of Soviet gas export to the countries of Central and Western Europe.

The increase of Soviet gas supplies, in addition to rather favorable prices and conditions, was also caused by the desire of European countries to reduce oil dependence on Algeria and the Middle East due to the supply instability. It should be mentioned that non-fulfillment of the contracts was caused by the destabilization of domestic political situation in Africa and Middle East, to which the Soviet secret services were indirectly involved.

Taking into account this fact, as well as the desire of the Soviet Union to expand the horizons of energy expansion, the US presidential candidate, Ronald Reagan in his campaign speeches quite aptly noted that in the nearest future the European countries would face the fate of Finland, which after the first oil and gas molecules went to the politics and military concessions to the Soviet Union.

After Reagan had been elected, he logically continues his external policy and imposed sanctions against the USSR[14] due to the discriminatory treatment of Poland.

Thus, the new infrastructure project “Urengoy-Pomary-Uzhhorod” was a subject for sanctions, which at that time involved European companies and financial organizations[15].

The United States argues that this pipeline leads to the energy dependence of Western European countries on the Soviet Union and poses a threat to NATO. Because of this, official Washington tightened the embargo in 1982 by extending the ban not only on the products of American companies, but also on the equipment, manufactured by their branches abroad and foreign companies under American licenses.

After such a step the struggle for the future of the gas pipeline goes into an active phase. Such countries as the Great Britain, France, Federal Republic of Germany and Italy do not recognize the US sanctions and continue to cooperate with the USSR.

Despite the sanctions, in 1984 the construction of Urengoy-Pomary-Uzhhorod gas pipeline was completed. However, instead of the projected two pipelines there was only one line, mostly form Soviet materials and equipment.

However, in 1986 the main pipeline “Progress” was put into operation, which, actually performs the function of the second line of the gas pipeline “Urengoy-Pomary-Uzhhorod”.

 

Unrealized projects of energy expansion.

The USSR, having consolidated its positions on the European continent, planned to expand its energy expansion to Japan and the United States.

The first project was to organize the export of crude oil[16] to Japan. There were two attempts[17] to implement such a plan and all of them ended in failure due to the disclosure of the military-political interest of the USSR in these supplies. At that time, in 1970 there was a deterioration of the relations between the Soviet Union and the People’s Republic of China, so Moscow began construction of the Baikal-Amur pipeline[18] and changed the model of the oil supply project to Japan[19].

The second project was aimed at the organizing of the sale of the natural gas to the domestic market of China. The Soviet Union, simultaneously with the negotiations on oil sales, offered Tokyo to purchase natural gas from Sakhalin fields. There were two attempts[20] and they were unsuccessful. In addition to the supply of resources, the construction of the underwater gas pipeline, which should have connected the gas transport infrastructures of Japan and the USSR, was planned. However, the United Stated blocked the Kremlin’s attempts to motivate Tokyo to purchase more liquefied natural gas through LNG-terminals.

The third project was called “The North Star” and had an ambitious scale – the organization of the natural gas supplies to the USA consumers from the fields in Siberia. The project provided the construction of the gas pipeline on Urengoy-Murmansk route and further transshipment of natural gas through LNG-terminals to the LNG tankers, which were planned to be sent to American ports.

This project was the result of temporary warming in relations between the USSR and the USA. However, the political preconception of  Kremlin’s energy diplomacy in Washington was revealed.  After that, in 1975 Jackson-Vanik amendments were adopted[21], which provided the most favored nation treatment only for those countries that do not restrict free migration[22].


It is likely, that the adoption of such a rule was lobbied by US senators, who disapproved the Soviet Union’s support for the Arab countries (Syria and Egypt) during the war with the State of Israel[23], as well as the Soviet Union’s imposition of restrictions on freedom of movement, in particular, towards Tel Aviv.

Later, in 1979, President Carter responded to the Soviet invasion of Afghanistan and announced sanctions against the Soviet Union. As a result, the North Star project remained ink on paper.

Schemes, corruption of communist leaders and collapse of the USSR

The paradigm of the Soviet policy was to support so-called “peoples democracy” with cheap energy resources in the socialist countries[24], which, actually, meant establishing Moscow’s direct influence on the economy of these states through resource dependence on the USSR.


The Soviet Union implemented two models of involving other countries into dependence: lending, subsidies and direct currency assistance. The first approach was carried out by means of predominance of the value of exports over imports of goods or services from partner countries. For example, in the contracts for the sale of energy resources there was a clause, that allowed the Soviet “Vneshtorgbank” to use currency earnings in order to purchase products in these countries, but at market prices.

The second approach, subsidization, was to create favorable contractual conditions through preferential prices and tariffs for transport services. Strategic cooperation was consolidated through fixed prices and long term contracts.

For instance, subsidization of oil exports to European countries of Socialist camp brought losses to the budget of the USSR at the level of $10 billion annually.

In addition, contrary to the state interests, there were cases, when preferential oil contracts were concluded with companies of Socialist countries that belonged to the entourage of members of foreign communist parties.

Later, the principle of cooperation between the USSR and the importing countries of Soviet energy resources demonstrated its helplessness by consolidating the principles of fair competition in global markets.

The crisis of 1989, during which there was a sharp fall in hydrocarbon prices, which prompted Moscow to begin a gradual transition to the world-class trade with minimal barter agreements.

This served as an impetus for the collapse of the Soviet Union. Thus, the events of 1990 confirmed once again that energy was one of the main tools of Moscow aggressive geopolitics.

In fact, the policy of low prices and dubious schemes became a trap for both, the USSR and the countries importing Soviet energy resources. The communist camp disintegrated, and the obligation of individual states in exchange for cheap oil or gas changed their history radically, weakened energy security and halted their further development.

 

The significance of the historical role of the USSR in the geopolitics of the Russian Federation and relations with China.

From the first day of its formation, the Russian Federation was building foreign and domestic policy according to the principle of a sole successor of the USSR, which independently defeated the Nazi regime and then, in every possible way, supported the countries of Central and Eastern Europe, including available energy resources.

The imperial nostalgia was growing every year and started going beyond, after the President of the Russian Federation in a message to the Federal Assembly in 2005, had called the collapse of the Soviet Union to be the world’s greatest tragedy of the century.

Even then, it became clear that the modern Kremlin administration had determined a strategic course for restoring Moscow’s global influence in accordance with Soviet plans.

The practical steps for implementing this political line were the invasion of the Russian army in Georgia, Syria, the Ukrainian Crimea and Donbas[25].

Russia is also active at the energy front, building nuclear power plants, new pipelines[26], LNG infrastructure, developing the Arctic region, financing armed conflicts to eliminate competitors[27], and lobbying favorable terms by means of corrupt elites of other countries[28] for sales of Russian electricity, oil and other resources.

All these aggressive actions of Russia to restore Soviet hegemony and expand the zone of influence in the world would be impossible if Moscow didn’t rely on financial and political resources from energy exports, in particular, to the European Union.

In fact, the struggle for the role of the USSR in history became the main driving force for Russia for its aggressive geopolitics and a necessary condition for future existence. In particular, the Kremlin also needed the historical significance of the Soviet Union to strengthen the strategic cooperation with China, where communist ideology was the foundation of all state processes.

Therefore, the plan of some Western politicians to restore the relations with Moscow, including lifting sanctions until Ukraine gains complete control over its borders in Donbas and Crimea, in exchange for using Russia to contain China, is an unrealistic and dangerous illusion. Kremlin is well aware of the consequences of the conflict with China and would never go for it on its own initiative. One of the proofs of the long term cooperation between two countries is the development of the infrastructure for energy supplies from Siberia and Far East to China, as well as joint work on the implementation of the Northern Trade route through the Arctic.

In general, China’s policy is subject to only one goal – to gain the world leadership.

This goal has already being achieved today by dumping prices for Russian energy resources, using water resources in geopolitics, improving energy strategy, ratifying investment agreements on cooperation with Democratic People's Republic of Korea and Iran, and increasing the military presence in the South China Sea.

A special place in Beijing’s strategy is occupied by the Belt and Road Initiative logistics project, which is aimed at economic expansion of the EU markets. To achieve a new level of integration of Chinese goods and European consumers is possible by violating of internal unity as well as exclusion of global competitors. Here, the interests of China and Russia coincide and Nord Stream -2, in particular, should contribute to the achievement of common goals.

How to neutralize the Kremlin’s gas weapons?

Today, this question, probably, worries all conscious citizens of the EU ad Ukraine, who profess democratic values and want to get rid of the slightest chances of reincarnation of Soviet geopolitics.

More capacities than consumption

After the commissioning of Nord Stream 2, the nominal transit capacity for Russian gas will be more than 250 billion cubic meters, which is 20% higher than the peak consumption of Gazprom’s counterparties in the EU[29]

However, as a result of the pandemic, the increase in the share of natural gas supplies through LNG terminals, as well as the implementation of measures of economy decarbonizing through the development of renewable energy and hydrogen economy, natural gas consumption in Europe will continue to decline.

As a result, the demand for Russian gas will fall to about 140 billion cubic meters per year. Because of this, there is no economic and technical sense in the operation of excessive capacity of pipeline transport[30]. Against this background, the continued operation of the newly built underwater pipelines, despite the unprofitability of Gazprom[31], will once again confirm that the Russian Federation uses energy as a geopolitical tool.

 

The results of modeling a new scheme of gas flows discrimination and geopolitical change.

Natural gas from Nord Stream-2[32] will enter the German transmission system through Lubmin gas-metering station. Further physical movement of natural gas is as follows. About 20 billion cubic meters will be transported for the customers in Hamburg and Denmark. The remaining volume will be delivered to Opal Eugal gas pipelines without identification of the owner for its further delivery to the border with Czech Republic. Before border gas-metering stations, 15 billion cubic meters will flow western regions of Germany though the Stegal and Megal pipelines. After that, Aubenhaus and Deutschendorf gas metering stations to which the Czech gas pipelines Gazela and Capacity4Gas are connected, will receive 85 billion cubic meters of Russian natural gas.

It should be noted, that the change of ownership of natural gas by non-EU residents within internal borders contradicts European Directives. EU law is also contradicted by the fact that most of the main gas pipelines in Central and Eastern Europe are blocked by long-term contracts with PJSX “Gazprom”, which acts as both, a transiter and a seller. All above mentioned creates discriminatory conditions in the European natural gas market, which is considered to be liberalized.

Despite such gross violations, gas will be distributed from Russia under long-term contracts to the domestic market of Czech Republic, as well as to consumers in France, Slovakia, Austria, Italy and the Adriatic coast.

Under such conditions, the congestion of the Ukrainian route will decrease sharply and will provide for the needs of Hungary, Poland and the Balkan region countries.

However, after the expansion of the Southern gas corridor, Ukraine will transport the minimum amount of natural gas for the EU countries, which will be needed only to cover the seasonal unevenness.

In this case, the importance of the Ukrainian gas corridor will be diminished, which will eliminate the precautionary mechanism for a new wave of Russian aggression and will further strengthen the Russian-German alliance in Europe as well as open new opportunities for China.

The rules are the same for everyone.

The Kremlin’s gas weapons can only be neutralized by the European Union’s common position, in particular, in the issues of unblocking access to onshore gas pipelines[33], compliance with all market participants’ rules for separating transportation from sale and moving Russian gas reception points to at least the EU external borders.

In such a scenario, Ukraine has every chance to keep the annual volume of natural gas transportation for European consumers on a level of 40 billion cubic meters.

However, fair decisions may be hindered by the own interest of individual politicians[34], who were formed during Soviet era and finally capitalized in Nord Stream-2 project.

France and Italy, though, which depend on supplies from Russia for not more than 15%, together with other Central and Eastern Europe countries can become the critical force that will affect Germany’s position and ultimately establish the same rules for all.

It is the benchmark that the EU’s energy policy should keep to. The main thing is unity in thoughts and actions, as well as common desire to keep Europe democratic and strong.

 

[1] The Treaty of friendship, cooperation and mutual assistance between the USSR and Finland concluded on April 6, 1948, required neutrality and recognition of the special strategic interests of the Soviet Union by Helsinki.

[2] In1955 an agreement with Czechoslovakia was signed with the consent of the Soviet Union, mediated by Chinese Prime Minister Zhou Enlai. Egypt received: MiG-15bis jet fighters -120 pcs., IL-28 bombers -50pcs., T-34 tanks-230 pcs., armored personnel carriers -200 pcs., self-propelled artillery units – 100pcs., various guns – about 150pcs., submarines - 6pcs.,several warships, ZID-150 trucks – 100pcs..The coordination of personnel was carried out by military instructors from the USSR and Czechoslovakia. Due to the supplies, Egypt armed forces were four times larger than the Israel Defense Forces.

[3]Agreement between the USSR and Czechoslovakia, Poland, Hungary and the German Democratic Republic.

[4] The length of the pipeline is 5,500km.

[5] Ploch (Poland), Bratislava (Czechoslovakia), Sizhalombati (Hungary), Schwedt (the German Democratic Republic), Burgas and Pleven (Bulgaria), Gheorghiu-Dej (Romania).

[6] Within NATO countries.

[7] West German industrialists and entrepreneurs have been proposing German authorities to work more actively on the eastern markets since the early 1950s. There was the Eastern Committee of the German Economy established in 1952. The Committee included the leaders of the Federal Union of German Industry, Deutsche bank, the Krupp concern and many others. Moreover, in 1955 the head of metallurgical company “Otto Wolff” strongly persuaded the authorities of the Federal Republic of Germany in the need to establish diplomatic relations with the USSR.

[8] In 1978 Soviet oil exports to Eastern Europe amounted to more than 1.5 million barrels per day or 13% of total volume of production.

[9] The story of one discovery. Access mode - https://www.istpravda.com.ua/articles/2014/09/25/144855/

[10] More than 5.5 billion cubic meters of natural gas were exported from 1945 to 1965.

a[11] Through the main gas pipeline “Dashava-Kyiv- Bryansk-Moscow” as well as “Dashava-Minsk”

[12] After the oil contract with the USSR.

[13] There was “Megal” pipeline system built to transport Soviet gas to France. This network of gas pipelines made it possible to supply gas form the USSR to the system of European pipelines “WAG”, “TENP”, “SETG”.

[14] The first package was announced by the President  Reagan on December 29, 1981. The formal ground for this was the accusation that the USSR had participated in the “imposition of a state in emergency in Poland” on December, 13 and repression of “Polish people”.

[15] Deutsche Bank, Creusot-Loire, Mannesmann, John Brown Engineering

[16] Due to the resource from deposits of Western Siberia

[17] The first attempt was in 1960. The second attempt was in 1970.

[18] To ensure the rapid movement of military units, railway echelons with weapons and resources.

[19] It was decided that oil will be supplied by rail through Baikal –Amur main pipe instead of “Angarsk -Nakhodka” pipeline.

[20]The first round of negotiations began in 1970 and concerned the annual supply of 2 billion cubic meters. The second round lasted for more than 6 years (1972-1978) and ended only with exploration work.

[21] cl.2432 “Freedom of emigration in trade relations “East -West”

[22] At that time there was a Decree of the Presidium of the Supreme Soviet of the USSR of August, 3, 1972, according to which citizens who went to permanent residence abroad and had higher education, had to reimburse the state for their education in higher educational establishments.

[23] The Yom Kippur War began in October, 6, 1973 and lasted for 18 days. The USSR began delivering weapons to Egypt and Syria by sea as early as October, 7, 1973 and air deliveries started on October, 10, 1973. To ensure the safety of Soviet vehicles there was a detachment of warships formed to escort vehicles. Submarines were also sent to the Mediterranean Sea. In addition, a group of Soviet pilots was sent to Egypt to conduct aerial reconnaissance on MiG-25 fighter-interceptors. The Soviet Union supplied the Arab countries with a large number of anti-craft missile weapons: air defense missile system (ADMS) “Kvadrat”, MANPADS “Strila-2”, anti-craft artillery and so on. Communistic Cuba also sent a contingent of 3000 soldiers, including tank crews to Syria.

[24] At that time the German Democratic Republic, Czechoslovakia, Poland, Hungary, and Bulgaria

[25] The worst methods of the Soviet Union were applied to the Crimean Tatar people, as well as to its own population, which has a different opinion from authorities.

[26] The goal of the Nord Stream-2 project is to further disruption of balance of power in NATO. That is to continue the USSR policy.

[27] Probably, the conflict between Armenia and Azerbaijan was initiated in Kremlin to reduce Baku’s role in supplying hydrocarbons to global markets.

[28] According to the classical approaches of the USSR, long-term contracts and unreasonably low energy prices.

[29] According to the results of 2019, the share of gas from the Russian Federation in the European market was 37% and covered 67% of imports.

[30] However, there might be military-political reasons that have been described in detail in the article “Underwater military pipelines”. Access mode https://razumkov.energy/meny/news/military-pipelines.html

[31] Financial plan of PJSC “Gazprom” for 2020 was calculated based on the indicators of freight transport work in 2019, as well as the corresponding prices of natural gas for sales - $204 per thousand cubic meters.

[32] “The study of the European natural gas market in the absence of transit through Ukraine” was performed by Razumkov Center in the third quarter of 2019.  In accordance to which, a scenario modeling of gas flow without Nord Stream-2 was carried out. Access mode -https://razumkov.energy/meny/research/%D1%94vropejskij-rinok-gazu.html

[33] For example, by legislatively limiting the share of long-term contracts in the EU natural gas market.

[34] The election of individual politicians to the supervisory boards of JSC “Rosneft” and “Nord Stream 2 AG”, as well as huge contracts of PJSC “Gazprom” given to German, Italian and French companies together with reduced gas price became a kind of motivation for the old European elites in exchange for tolerant attitude to Ukraine and other countries of Eastern and Central Europe.

Поділитись